Друзі Шевченка інколи називали письменника марнотратником і мали для цього підстави. Український маляр і педагог Іван Сошенко розповідав, що Шевченко в період навчання в Академії мистецтв міг купувати занадто дорогі наряди: «…Познайомившись через Брюллова з кращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть із претензією на comme il faut’nics (на елегантність — прим. ред.). Одне слово, на деякий час у нього вселився світський біс».

Сошенку це здавалося несерйозним: «Куди тобі! Шуба єнотова, цепочки не цепочки, шалі та дзигарі, та візники-лихачі…»

Культурологиня Ганна Столярова пише у своїй праці, що Леся Українка дуже переймалася долею кобзарських дум і вважала їх важливою частиною української культури.

У 1908 році вона написала лист-звернення до Наукового товариства ім. Шевченка у Львові з проханням записати мелодії кобзарських дум, однак спілка не готова була виділити кошти на цю роботу. Тому Леся Українка разом із чоловіком Климентом Квіткою вирішили виділити із сімейного бюджету гроші на організацію етнографічної експедиції для запису кобзарських дум. Через ці незаплановані витрати письменниця навіть відмовилася від поїздки до Єгипту, де вона мала проходити чергове лікування.

Володимир Винниченко мав доволі аскетичний спосіб життя, був веганом і сироїдом: спочатку відмовився від м’яса, а потім харчувався самою лише сирою рослинною їжею. Історик Станіслав Кульчицький розповідає, що в останні роки свого життя Володимир із дружиною жили в невеличкому французькому селищі Мужен. Винниченко отримував поодинокі гонорари за свої твори, а заробляв на життя продажем фруктів та овочів, які вирощував на своїй присадибній ділянці, де щодня обробляв півтора гектара землі.

Ставився письменник до цього з іронією та записував у своєму щоденнику: «Найбільший письменник, автор універсалів визволеної України, голова урядів її… замість продукувати що-небудь цінне для тої самої України продукує картоплю для провансальських міщан».

Пантелеймон Куліш нерідко бував у скрутному фінансовому становищі, проте не цурався над цим іронізувати: «Я маю всі атрибути великого поета, тобто: 1) грошей немає; 2) значні борги; 3) посаду найнижчу (мене, не знаю чому, тримають в чорному тілі ті самі люди, які мені кричать у вуха про мої здібності)...»

Однак Куліш хотів відкрити власну друкарню й усе ж зумів накопичити кошти на цю справу. Науковиця Оксана Кравченко пише, що його друкарня стала важливою, адже розповсюджувала українські книжки у 60-ті роки ХІХ століття, зокрема видавала твори Марка Вовчка й Тараса Шевченка — як великі книжки, так і невеличкі брошурки.

У сім’ї Ольги Кобилянської було п’ятеро дітей, однак батьки її виділяли кошти лише на навчання хлопців, бо вважали, що дівчата вийдуть заміж і їх забезпечуватимуть чоловіки. Однак письменниця не поділяла думку батьків, дотримувалася феміністичних поглядів і вважала, що жінка має право на самостійну працю та заробіток.

Літературний критик Микола Славинський розповідає, що такі погляди проявлялися й у романтичних стосунках Ольги з редактором Осипом Маковеєм. Письменниця згадувала в листах: «Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Однак я заробляю на життя своїм пером».

Окрім як письменник, Михайло Старицький за життя прославився ще й як культурний діяч та корифей українського побутового театру. Він настільки захопився театральним мистецтвом, що готовий був інвестувати величезні кошти в його розвиток.

Історик Андрій Радчук пише у своєму дослідженні: перед тим, як Михайло Петрович заступив на посаду антрепренера першої української професійної трупи, він навіть продав батьківську спадщину — землі загальною вартістю 60 тисяч карбованців.

Марія була дуже працелюбною жінкою, однак ніколи не вміла заощаджувати та відкладати на майбутнє. Деякий час вона жила у Франції, де заробляла непогано й оплачувала гарні школи та пансіони для сина. Літературознавиця Віра Агеєва пише: друзі Марії жартували, що у творчості вона демократка, але в побуті та приватному житті — аристократка.

Приміром, товариш Марії — історик Степан Єшевський — писав у листах таке: «Час нарешті взятися за розум. За півтора року розтринькати 40 000 франків невідомо на що та не знати, що кому винна, — це дещо соромно» (переклад з російської — прим. ред.).