Правозахисники з нашої історії: що ти про них знаєш?

Наталія Кобринська — видавчиня-правозахисниця, яка вірила: за жіночі права можна боротися за допомогою літератури. Заснувала видавництво, у якому виходили збірники праць «Наша доля», де серед іншого були звернення до австрійського уряду по дозвіл жінкам навчатися в університетах і організацію «охоронок» (дитячих садків) у селах. Також видання містили художні твори, літературні огляди, наукові статті про жіночий рух і фольклорні записи, зокрема переклад матеріалів з єврейського фольклору про стосунки свекрухи й невістки, бабусі й онуки та між іншими жінками.

Ольга Кобилянська — письменниця-правозахисниця, яка транслювала ідеї рівноправності жінок із чоловіками своєю творчістю та громадською діяльністю. 1894 року вона долучилася до створення «Товариства руських жінок на Буковині», а пізніше організувала ще одну жіночу спілку — «Кружок українських дівчат». Писала вона й публіцистичні праці, зокрема 1893 року опублікувала матеріал про жіночий рух у країнах Європи у збірнику «Наша доля».

Мілена Рудницька — політикиня-правозахисниця, керівниця багатьох жіночих організацій. Вона надавала розголосу питанням освіти та безробіття жінок. Також Мілена була доповідачкою як делегатка Української Парламентарної Репрезентації на Лізі Націй (зараз — ООН), а ще домоглася, аби там розглянули справу про Голодомор в Україні.

Іван Франко — літератор-правозахисник, який цікавився емансипацією жінок і висвітлював діяльність «Товариства руських женщин» у газеті «Діло», а ще редагував і розповсюджував жіночий альманах «Перший вінок». Крім того, Іван Франко творив закони, які захищали права селян. Зокрема після скасування панщини в австрійській державі він узявся детально аналізувати правову сторону цієї реформи й віднайшов у ній чимало суперечностей, що могли шкодити українським селянам. Як наслідок 1882 року Іван Франко склав власний проєкт індемнізаційної угоди (відкупу від панщини), у якому намагався максимально врахувати інтереси народу.

Лук’ян Кобилиця — буковинський політик-правозахисник. Ще 1839 року його обрали представником селянської громади, аби Лук’ян захищав селян у суперечках із землевласниками. За 4 роки в Північній Буковині почалися повстання, і Лук’ян Кобилиця став їхнім ватажком. Його кілька разів заарештовували, але під час Весни Народів Лук’ян став уже депутатом віденського парламенту. Він займався земельними питаннями, зокрема домагався скасування панщини. Коли зрозумів, що легальними методами відстояти права селян не вдається, знову очолив повстання.

Олександр Кониський — публіцист-правозахисник з юридичною освітою. Він підтримував реформу 1861 року з ліквідацією кріпацтва в російській імперії. Вбачав у цьому нові можливості не лише для селян, які отримали «усі людські права», а й для суспільства загалом. Водночас у своїх дописах, які присвячував дворянським виборам, критикував колишніх панів, адже вважав, що кріпацтво негативно на них повпливало та привчило нехтувати правами людей і боятися виступати проти вищої влади.

Микола Костомаров — історик-правозахисник, який став одним з ініціаторів створення Кирило-Мефодіївського братства і написав програмні положення організації у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія». Мефодіївці виступали за створення федерації рівних і суверенних слов'янських народів на чолі з Україною. Активісти прагнули знищити царизм, скасувати кріпосне право і запровадити демократичні права та свободи для громадян. Члени організації розвивали народну освіту: збирали гроші на відкриття народних шкіл і видання книжок. Наприклад, Пантелеймон Куліш на ці кошти підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ».

Адам Коцко — студент-правозахисник, який навчався на правничому факультеті Львівського університету та був членом українських академічних товариств. З 1907 року Адам Коцко активно долучається до студентських демонстрацій за створення українського університету у Львові. Кульмінацією стало віче 1 липня 1910 року, на якому обговорювали університетське питання і головував Адам Коцко. Коли учасники вийшли зі зборів, у коридорі на них чекали невдоволені польські студенти. Зчинилася збройна сутичка, у якій Адам помер від пострілу в голову. Його похорон перетворився на багатотисячну маніфестацію з промовами відомих державних і громадських діячів та викладачів.

Михайло Грушевський — історик-правозахисник, який вболівав за освітянську справу в Україні та наголошував, що заборона української мови у школах затримує розвиток народу. У 1909–1910 роках історик опублікував у часописі «Село» цілу низку статей, присвячених цьому питанню, а згодом видав на їх основі збірку «Про українську мову та українську школу». У ній академік розкритикував російську імперську політику в освітній сфері, навів рекомендації педагогів навчати дітей рідною мовою, описав, як галичани виборювали право на україномовне навчання. Водночас раніше саме Михайло Грушевський закликав відкривати на Галичині українські приватні гімназії навіть без дозволу Галицького сейму.

Володимир Хавкін — лікар-правозахисник, який розробив вакцини від чуми та холери. Обидва препарати перевірив спочатку на собі, а тоді вже за їх допомогою порятував від цих захворювань індійців, бо європейці ще не були готові довіритися невідомому лікареві. Крім того, Володимир Хавкін переймався правами євреїв, адже сам мав єврейське походження. Ще замолоду в Україні долучався до єврейської самооборони під час погромів в Одесі та навіть був поранений. А в 1929 році він скерував велику частину заощаджень у фонд підтримки релігійних шкіл для навчання єврейської молоді (єшивот) у Східній Європі.