Іван Крушельницький — представник давнього галицького роду, поет, перекладач і мистецтвознавець. У Стрию на Львівщині заснував театральну школу та займався вчителюванням. Після ув’язнення та гонінь через проукраїнські погляди вирішив переїхати до СРСР. Там працював в Українському науково-дослідному інституті матеріальної культури в Харкові та досліджував західноукраїнське мистецтво. Однак уже за 2 роки його арештували радянські служби, звинувативши в підготовці терористичних нападів на партійну верхівку, та стратили разом із 28 іншими українцями ще до винесення остаточного вироку.

Сергій Грушевський — історик та освітянин, небіж Михайла Грушевського. За СРСР створив у Златополі Інститут народної освіти. Пізніше переїхав на Кубань, де займався українізацією, зокрема видав працю про те, як цю політику реалізувати в Північно-Кавказькому аграрно-педагогічному інституті. Коли СРСР змінив курс з «українізації» на «радянізацію», Сергія Грушевського заарештували й засудили до 10 років таборів на Соловках. А вже за 4 роки працівники НКВС стратили його разом із понад сотнею інших в’язнів в урочищі Сандармох.

Степан Рудницький — український географ. Став співзасновником Українського Вільного Університету у Празі — там викладав географію та очолював філософський факультет. Пізніше переїхав до Харкова, де заснував Український науково-дослідний інститут географії і картографії. Радянська влада засудила його до 5 років ув’язнення в таборах, звинувативши у контрреволюційній діяльності. Там учений продовжував писати географічні праці, однак вже 3 листопада 1937 року радянські кати розстріляли Степана Рудницького в урочищі Сандармох.

Валер’ян Підмогильний — письменник доби Розстріляного відродження, який ще за шкільних років друкував пригодницькі оповідання під псевдонімом Лорд Лістер. Митець був співорганізатором і одним із лідерів літературного об’єднання «Ланка» — групи письменників, що прагнули спільно розвиватися. Натомість НКВСники арештували його за буцімто приналежність до іншої організації, яка збиралася вчинити терор відносно партійного керівництва. Валер’ян Підмогильний провину не визнавав, але його засудили до 10 років ув’язнення на Соловках, а 3 листопада 1937 року стратили.

Микола Зеров — письменник-неокласик і перекладач. Перша збірка його віршів мала назву «Камена» як референс до давньоримської музи — до книжки увійшли й деякі переклади Миколи Зерова. У травні 1935 року НКВСники висунули звинувачення, нібито письменник керував контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Засудили Миколу Зерова до 10 років на Соловках. Там він продовжив займатися перекладами та історико-літературною працею, аж поки його не стратили.

Лесь Курбас — засновник і режисер театрів. Митець цікавився розвитком театральної творчості в Європі й експериментував у власних постановках. Режисера змушували працювати з пропагандистськими творами, але він і їх переосмислював і робив правдиві вистави. За це 1933 року радянські служби ув’язнили Леся Курбаса та вислали на Соловки. Він загинув разом з іншими представниками української інтелігенції 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Михайло Бойчук — маляр-монументаліст і засновник власного художнього напряму, що заміксував український примітивізм із мистецтвом Візантійської імперії та Київської Русі. Коли радянська влада почала насаджувати соцреалізм як єдиний художній метод, Михайла Бойчука та його учнів звинуватили у шпигунстві та приналежності до націоналістичної терористичної організації. Їх стратили НКВСники 13 липня 1937 року, поховавши в Биківнянському лісі.

Степан Шагайда — актор театру та кіно. Навчався акторської справи у «Березолі» під керунком Леся Курбаса. Той також запросив його до своєї першої стрічки на Одеській кіностудії, а з 1928-го Степан Шагайда остаточно подався працювати в кіно. Знімався на Київській кіностудії в Олександра Довженка, зокрема на головній ролі у стрічці «Аероград». Попри талант і славу, 1938 року радянська влада ув’язнила актора. Його тіло знайшли в Биківнянських могилах.

Майк Йогансен — український письменник і перекладач. Митець займав квартиру у харківському будинку «Слово» і разом із двома іншими його мешканцями — Миколою Хвильовим та Остапом Вишнею — створив оперету «Мікадо» для театру «Березіль» Леся Курбаса. Крім того, Майк Йогансен титрував німе кіно. 18 серпня 1937 року літератора заарештували НКВСники та вибивали з нього зізнання в антирадянській діяльності, а вже у жовтні того ж року розстріляли.

Іван Багряний — письменник і публіцист, якого радянська влада вважала неблагонадійним. Вперше його заарештували 1932-го та відправили на далекий Схід. Він спробував утекти, але отримав ще 3 роки ув’язнення. Відразу після звільнення письменника заґратували вдруге «за участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Через це 2 роки відбув у в’язниці, зокрема й у камері смертників, але за браком доказів вийшов на волю. Ці події поклав в основу творів «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». У 1945 році зміг емігрувати до Німеччини, там продовжив свою проукраїнську діяльність і помер 1963 року.

Ізидора Косач — донька Олени Пчілки та наймолодша сестра Лесі Українки. Вона закінчила агрономічний факультет КПІ та вийшла заміж за випускника цього ж відділення Юрія Борисова. Чекісти заарештували його за начебто приналежність до контрреволюційної організації, а згодом і саму Ізидору заслали до Архангельської області. Їй допомогло вийти на волю заступництво Ольги Кобилянської, а чоловік не повернувся з другого арешту. Відтак 1943-го Ізидора втекла за кордон через страх нових репресій. В еміграції писала мемуари про своїх близьких.

Андрій Чужий (Андрій Сторожук) — футурист і модерніст у поезії. Став співорганізатором літературної групи «Безмежники» в Умані. Згодом переїхав до Києва та долучився до поетів-футуристів. Займався «прозомалярством», приміром, його роман «Ведмідь полює за сонцем» мав оригінальну верстку, у якій літери творять малюнки. Андрія Чужого заарештували НКВСники та присудили заслання на 5 років. Про цей час поет згадував так: «був 23 роки у відрядженні в Академії живого досвіду». Після звільнення він продовжив писати — цього разу у стилі зворушливого модернізму. Часто згадував у творах колег-літераторів, яких знищила радянська влада.

Іван Світличний — літературознавець, критик, поет і перекладач з Луганщини, якого дослідники-правозахисники називають одним із духовних лідерів тогочасного націонал-демократичного руху. 1972 року його заарештували кадебісти у «справі Добоша» — іноземця, якого затримали із самвидавом на кордоні СРСР. Радянська влада засудила Івана Світличного до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Там він очолював табірний рух, зокрема оголошував голодування. Після того, як переніс інсульт, з ним у засланні майже постійно була дружина. Вона пізніше згадувала про це: «Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 р., а як творча людина — загинув у серпні 1981 р. в засланні на Алтаї».

Леонід Плющ — математик і кібернетик, що у 60-х роках ХХ століття працював у Інституті кібернетики АН УРСР. Він регулярно підписував листи-звернення до влади та міжнародних організацій, зокрема 1971 року став підписантом листа до 5-го міжнародного Конґресу психіатрів із закликом виступити проти використання психіатрії в СРСР у каральних цілях. За рік його арештували за проведення антирадянської агітації, а Київський обласний суд скерував Леоніда Плюща на примусове лікування до спецпсихлікарні. Завдяки старанням дружини на його захист організовували міжнародні кампанії, і 1976-го діяча вдалося звільнити. Радянська влада вигнала його з країни, тож решту життя Леонід провів у Франції.